Публікації
11:39
26 Квітня
1170

«Війна показує, хто є хто»: історія Юлії з Києва, яка через війну виїхала за кордон

Публікації

За даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців, станом на середину квітня в Україні близько 7,1 млн людей покинули свої домівки в областях, де тривали бойові дії та переїхали в ніші регіони. Ще приблизно 5 млн залишили територію країни. За кожною з цих цифр – окремі люди та їхні родини. Хтось сподівався перечекати перші тижні за містом, а в результаті потрапив на тимчасово окуповану територію, хтось – поїхав у західні області, хтось – за кордон.

Ось одна з мільйонів історій, яка тепер буде частиною історії нашої країни. 

Юлія О.

(Київ — Львів — Дюссельдорф)

Початок російського вторгнення я зустріла в орендованій квартирі в середмісті Києва. Після перших вибухів «переїхала» у загальний коридор — якнайдалі від вікон, під захист кількох стін. Почала активно шукати в Instagram небайдужих людей зі свого району: нумо координуватися, підтримувати одне одного, допомагати! Виявилося, що неподалік живе мій знайомий. Далі ми вже сиділи у передпокої вдвох, щоправда, досі не в змозі об’єктивно оцінити ситуацію, яка щохвилини змінювалася.

Спершу думали перечекати війну тут-таки, в коридорі. Коли ж у мережі заговорили про російські війська у спальних районах Києва, а знадвору почали долинати лячні звуки вибухів і пострілів, вирішили все-таки евакуюватися. Конкретного плану, куди їхати, не було — аби подалі від бахкання, що заполонило Київ.

Спакувалися, викликали таксі та подалися на центральний залізничний вокзал Києва. Дорога була хоч і недалекою, а проте тяжкою морально. В перші дні через безперервний потік жахливих новин було незрозуміло, наскільки безпечно взагалі висуватися на вулицю. Тому ми з сусідом переймалися, що до вокзалу можемо не доїхати, або ж що будівлю почнуть бомбити як стратегічний об’єкт. Дивно думати про те, що можеш померти в авто з незнайомим водієм та хлопцем, якого до цього бачила три роки тому.

Людей на вокзалі було так багато, що протиснутися до перонів видавалося неможливим. Але нам із другом кілька разів поспіль пощастило: вперше — коли виявилося, що потяг на Львів затримується, тож ми мали час до нього пробратися; вдруге — тому що людський потік виніс нас на перон туди, де відчинилися двері вагона.

У нашому купе було дванадцятеро людей. Дорогою ми чули вибухи вже й за межею міста, проте вони лунали десь далеко в темряві. На шляху багато разів спинялися, й пасажири щоразу губилися в здогадках, чому. Найстрашніше було відчувати власну беззахисність проти обстрілів залізничних складів: от зараз «прилетить» — і все, можна було й не намагатися втекти.

У вагоні разом з людьми їхали і їхні домашні улюбленці: коти, собаки, морські свинки. Хтось перевозив папугу в коробці з-під пластівців, де нашвидкуруч зробили дірки для повітря. Не знаю, як бідолашний птах пережив ту дорогу.

Приїхали до Львова ми під ранок наступного дня. Здавалося, що на тамтешньому вокзалі людей було ще більше, ніж на столичному. Знадобилося хвилин сорок, щоби вийти надвір. Оскільки виїжджали ми без теплих речей, тут-таки задубіли – було морозно. Довкола ходили люди в розпачі; дехто плакав, інші кричали, треті мовчки дивилися в одну точку, четвертих волонтери доправляли кудись на кріслах колісних.

Згодом залунала сирена повітряної тривоги, але всі найближчі до вокзалу сховища були вже «напаковані». Тож ми з другом почали писати всім знайомим і знайомим знайомих — байдуже, аби лише людина була в місті. За тиждень до 24 лютого я була у Львові, бо думала перечекати можливий наступ, дата якого постійно «відсувалася». За цей час я познайомилася з кількома людьми, до одного з них ми й поїхали.

Гостинні господарі навіть поступилися нам власним ліжком, заночувавши натомість у залі, відмовилися брати гроші. Ледве знайомі люди робили все, щоби ми почувалися комфортно: нагодували, вклали спати, запропонували випрати наш одяг. Війна чудово показує, хто є хто. Бракує слів, щоби висловити вдячність цим людям.

Я пробула у Львові тиждень, хоча власники квартири дозволяли залишатися стільки, скільки ми самі вважали б за потрібне. Мій друг зостався там, а я подалася далі, до Німеччини, бо маю чимало знайомих у Дюссельдорфі й загалом ліпше знаю це місто. Та й створювати клопоти новим друзям не хотілося.

До пункту пропуску «Грушів» на межі з Польщею нас машиною довезли все ті ж львівські знайомі. Я опинилася поруч із якимсь цвинтарем — у хвості довгої черги до кордону. Довелося вистояти на морозі 8 годин, та гріх нарікати, бо результат цього вартував: Польща пускає геть усіх, а тамтешні волонтери допомагали на кордоні. Поки не побачиш усю цю людську доброту на власні очі, навіть не повіриш, що таке взагалі можливо.

 

Врешті-решт, мене забрали знайомі з Лодзі й машиною довезли до свого міста, де я сіла на автобус до Варшави. Помітила, що більшість людей в салоні говорили українською.

У польській столиці я пересіла на інший автобус і вже за 19 годин опинилася у Дюссельдорфі.

У Німеччині діє багато волонтерських об’єднань, що допомагають українцям. Та й самі ми активно гуртуємося в соцмережах, беремо участь у протестах і демонстраціях, щоби привернути до російсько-української війни якнайбільше уваги, не дати європейцям забути, що в нашій країні продовжують помирати невинні люди. Інформаційний фронт не менш важливий, і я рада, що можу допомогти своїй країні навіть з-за кордону.

Моя мама залишилася в окупованому Херсоні. Ми постійно зідзвонюємося, але поговорити нормально не вдається. Вона переймається, як я облаштувалася на чужині, а я — чи жива вона, чи все гаразд. Російські окупанти активно нав’язують там власний лад життя. Двічі мама «дихала» сльозогінним газом, коли проходила повз мирний проукраїнський мітинг. Зняти гроші в банкоматі в місті – проблемно, але вона тримається. Найважче — усвідомлювати, що кожен дзвінок може виявитися останнім.

Дивовижно, як швидко в людини міняються пріоритети. До початку війни я мріяла вступити на магістратуру до німецького університету й продовжувати будувати тут нове життя, а тепер над усе хочу додому, до України. Перше, що зроблю по поверненні, — запишуся до якогось волонтерського підрозділу, щоби допомагати відбудовувати поруйновані росіянами міста. Знаю, що будівельник із мене ніякий, але відчуваю психологічну потребу: хочеться якомога скоріше повернути все так, як було, і саму себе переконати, що війна забрала в нас не так вже й багато; що можна відбудуватися.

А ще хочу подорожувати рідною країною, «обійняти» її після перемоги. Вона вже не за горами. Я дуже вірю в це.

Автор: Богдан Ковальчук