«Лягаєш і ждеш смерті»: від кого світ дізнався про Голодомор

«На першому етапі організм споживає свої власні запаси глюкози. З’являється відчуття гострого голоду, а також постійні думки про їжу. На другому етапі, що може тривати кілька тижнів, організм починає споживати свої жири і дуже ослаблюється. На третьому – поглинає власні білки, знищує тканини та м’язи. Врешті-решт шкіра стає тонкою, очі − розтягнутими, ноги та живіт опухають, бо екстремальні дисбаланси спонукають організм до збереження води», – так описує те, що переживали мільйони українців під час голоду, історикиня-дослідниця та публіцистка Енн Епплбом у своїй книжці «Червоний голод. Війна Сталіна проти України».

У четверту суботу листопада Україна традиційно вшановує пам’ять мільйонів людей, котрі загинули внаслідок голодоморів 1921-1922, 1932-1933 та 1946-1947 років.

В цей день згадуємо і про тих, завдяки кому світ дізнався правду. Тих, хто писали доповіді, робили фото, писали статті, закликали інші держави втрутитись і хто першим назвав голод українців геноцидом.

«Голод з людей робить звірів»

Разом зі змінами фізіологічними, відбуваються зміни в поведінці. Люди, котрі раніше не зачиняли свої хати навіть під час війни, тепер остерігаються сусідів, яких знають все життя. А коли голод зовсім потьмарює розум, люди роблять вчинки, про які ніколи б не подумали: виганяють з дому батьків, залишають маленьких дітей, бо не в силах слухати їхні голодні плачі та стогони.

«Повірте, голод з гарних, чесних людей робить звірів, зовсім одурілих. Ні глузду, ні тяму, ні жалю чи совісті. От що можна зробити з добрих і чесних хліборобів. Мені часом як насняться ті жахи, то й тепер кричу через сон», – згадувала свідка тих часів Уляна Литвин.

Після цього емоції зникають взагалі. Люди збайдужіло сидять або лежать, не в стані поворухнутися.

«Скрізь була дивовижна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився…. Скрізь панувала байдужість: люди були або опухлі, або до знемоги висушені. Навіть відчувалася якась «заздрість» до померлих», – так свого часу згадував Микола Просковченко про голод на Одещині.

«Нікого не шкода, нічого не хочеться. Нічого не хочеться, навіть їсти вже не так хочеться. Поки є сили, людина безцільно тиняється по двору, по вулиці. Потім ходити не хочеться і сили вже немає. Лягаєш і ждеш смерті», – Галині Буданцевій вдалося вижити, бо її забрав до себе дядько. Сестричка Таня померла дорогою до дядькового села.

Зважаючи на те, що люди помирають цілими сім’ями, ховати їх вже незабаром немає кому. Тож створюють спеціальні похоронні бригади. Тіла людей збирають вулицями, заглядають в опустілі хати. Подекуди беруть навіть ще живих, але вже ослаблених. Щоб двічі не повертатися…

Спогад про Костю

Батуринський фотограф Микола Бокань фіксує на плівку трагедію власної родини. Ці знімки також одні з найбільш відомих свідчень Голодомору.

На першому фото Бокань показує свою родину. Підпис говорить: «300 днів без шматка хліба до злиденного обіду». Воно датоване 2 квітня 1933 року. Інше фото чоловік зробить за три місяці. «Спогад про Костю, який помер від голоду 10 липня 1933». 22-річний син Боканя Костянтин помер у 22 роки – від виснаження, працюючи в колгоспі.

В 1937 році Боканя та ще одного його сина Бориса звинуватять в антирадянській агітації. В домі знайдуть майже пів сотні світлин та кілька десятків негативів, що доводять факти голоду в регіоні. За «контрреволюційну діяльність» Микола отримає вісім років у таборах, його син – п’ять. Жоден з них додому так і не повернетьсяся. Микола Бокань помре навесні 1942 року, Борис – наприкінці 1939.

Микола Бокань

«Єдиною альтернативою колективізації є смерть від голоду»

«Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну автентичність. Можливо, в недалекому майбутньому не доведеться говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже. не буде й «української проблеми» (мова про національний український рух − авт.), бо Україна фактично стане частиною Росії…» – так писав про Голодомор італійський консул Ґраденіґо. Він жив у Харкові в 1930-1934 роках і не сумнівався, що «смерті від голоду – це наслідок спеціально запровадженого голоду, щоб провчити селян».

Європа про голод в Україні знала. Дипломати писали про це чимало звітів. Німецький дипломат у Москві Ґустав Гілґер також дотримувався думки, що голод є штучним.

«У нас склалося враження, що влада навмисне не надавала допомоги населенню, котре постраждало від голоду. За винятком колгоспників, щоб продемонструвати впертим селянам, що єдиною альтернативою колективізації є смерть від голоду», − писав він у звіті.

Ватикан також отримував докази того, що ж насправді діялося в Україні – до Святого Престолу писали дипломати, котрі перебували на території СРСР, зверталися греко-катольцькі громади. Перший анонімний лист від населення прийшов у квітні 1933 року з Новоросійська. Наступний – у червні, з Північного Кавказу. Обидва листи опублікували в газеті Ватикану «L’Osservatore Romano». Після цього Віденський архієпископ Іннітцер публічно засудив голод в Росії та «українських районах Радянського Союзу»:

«Його супроводжують такі жорстокі явища, як масове голодування, вбивства новонароджених та канібалізм… Вже встановлено, що ця катастрофа продовжується навіть за нового врожаю. Через чотири місяці голод досягне нового піку. Знову буде втрачено мільйони життів… Пасивно спостерігати за цією ситуацією – це взяти велику відповідальність усього цивілізованого світу за масові смерті в Росії. Це означатиме − взяти провину за той факт, що в час, коли деякі частини світу майже задихаються від надлишків зерна та їжі, люди в Росії страждають від голоду», − казав тоді архієпископ.

Згодом він отримав не лише письмові докази того, що діялося в східних регіонах України.

Австрійський інженер Александр Вінерберґер у 1933 році працював у Харкові – на хімзаводі з виробництва пластмаси.

Сотні селян намагалися потрапити в місто в пошуках їжі. Де й помирали просто на вулицях – від голоду чи від того, що таки вдалося щось з’їли після тривалого голодування.

Вінерберґер зробив близько сотні світлин, що свідчили про катастрофічну ситуацію в регіоні. Черги з голодних людей, масові поховання померлих, опухлі від голоду тіла на вулицях тодішньої столиці. Зо два десятки цих фото якраз і отримали у Ватикані.

Попри очевидні докази там дотримувалися власної політичної стратегії. Хоч були ті, хто просили надіслати допомогу українцям, ухвалили рішення не втручатися. В 1933 році до влади прийшов Гітлер, тож у Ватикані побоювалися, щоб публічне засудження політики Сталіна у світі не розцінили як автоматичну підтримку нацистської Німеччини.

Аналогічно повелося чимало держав. Беніто Муссоліні також тримав у руках звіти про ситуацію в Україні, однак на той час вже була укладена угода з СРСР про ненапад, а торговельні зв’язки розривати було невигідно. Німеччина спробувала допомогти лише етнічним німцям, що жили на територіях СРР, однак це теж не було успішно.

Польща, попри численні листи та звіти від греко-католицької громади і спроби людей втекти з СРСР на її територію також не поспішала втручатися. Хоча й там розуміли причини, чому це все відбувалося:

«Масові арешти й переслідування не можна пояснити або виправдати загрозою з боку українського національного руху… Справжня причина цього – спланована, далекоглядна, довгострокова політика московських лідерів, які все більше і більше перетворюються на імперіалістів, зміцнюючи політичну систему та кордони держави», – йдеться в одному зі звітів.

«Покарання – смерть через розстріл»

«В одній із хат я помітив дитину, яка повзала ліжком. Її живіт опух. Очі дитини були дивно скляні, ніби повиті плівкою. Я запитав про це в жінки, і вона відповіла одним словом: «Голод», — валлійський журналіст Ґарет Джонс у 1933 році на власні очі бачить, як насправді «добре» живеться житниці СРСР – Україні. Джонс блукає селами східних областей України, спілкується з людьми і жахається від того, що відбувається.

«Комуністи, з якими я розмовляв, не заперечували, що безжально вигнали найпрацьовитіших селян. Навпаки, вони пишалися цим і вихвалялися, що милували тільки тих, хто хотів зберегти свою землю.

«Ми маємо бути сильними і розчавити проклятих ворогів робітничого класу», – казали мені комуністи. – Хай тепер постраждають. У нашому суспільстві для них немає місця».

Так само вони не заперечували і розстрілів у селах.

«Якщо будь-хто – чоловік, жінка чи дитина – літньої ночі піде на наше поле і привласнить бодай один колосок зерна, покарання за законом – смерть через розстріл», – пояснили мені комуністи.
І селяни запевнили мене, що це правда», − напише Джонс.

За його словами, найстрашнішим злочином у тогочасній Росії було зазіхнути на соціалістичну власність.

«Убивство розглядалося всього лиш як капіталістичний пережиток, неважливий порівняно до гріха матері, яка йде вночі у поле, щоб зібрати колоски зерна та нагодувати своїх дітей», − за свої репортажі Джонс не отримає ні поваги, ні визнання. Натомість від нього відвернулося навіть лояльне до того часу оточення.

В 1935 році він поїде до Маньчжурської держави писати репортаж. Там його викрадуть. І вб’ють за день до 30-річчя. Згодом виявиться, що людина, котра викликалась провідником у цій поїздці, була агентом Комінтерну в Китаї. А фірму, що начебто мала допомогти у мандрівці, контроювали в НКВС, її керівником був радянський шпигун.

«Діти їдять траву»

В 1932 році канадська журналістка Ріа Клайман описує свої враження від поїздки в Радянський Союз. У селах люди хочуть не грошей, а хліба. За нього вони готові віддати останнє. Одна з жінок, з котрою розмовляє журналістка, розповідає: весною діти їли траву − більше нічого не було.

«Я, мабуть, не повірила цьому, бо висока, худа жінка почала знімати з дітей одяг. Вона роздягала їх одного за одним, підштовхувала їхні обвислі животи, вказувала на їхні тонкі ноги, водила рукою вгору й униз їхніми змученими, неправильної форми, викривленими тільцями, щоб я зрозуміла, що це був справжній голод. Я заплющила очі, не могла дивитись на весь цей жах.

«Так, – наполягала жінка і хлопчик повторив, – вони стояли рачки, як тварини, і їли траву. Для них не було нічого іншого».

«Що ти тепер їси? – запитала я дітей, все ще не зводячи очей з цих змучених тіл. – Чи всі села тут однакові? Кому дістанеться зерно?»

«Зараз осінь. У нас є овочі з городу, кабачки та гарбузи, а також трохи картоплі – з них ми робимо борошно».

Одна жінка вбігла до хати та витягла чорну пухку субстанцію.

«Ось наш хліб, – переклав її слова хлопчик. – З сушених гарбузів та картоплі. Коли цього не буде, нічого більше не залишиться. Зерно забирає сільрада. Наші овочі, які ми вирощуємо в саду, не переживуть зиму. Що робитимемо навесні?»

Я покинула це село з рішучістю, щоб їхнє прохання було почуте не лише у Кремлі, а й у всьому світі. Сталін будував соціалізм у країні, а селянські діти їдять траву за дверима його соціалістичних міст. Після цього ми зрозуміли, чому сільські діти завжди схоплювалися і кидали в нас камінням, коли ми проїжджали повз. Це була їхня помста тому, що могло рухатися швидше, ніж могли нести їхні тонкі ноги», − напише в репортажі Клайман.

Після того, як його опублікують в європейській пресі, за рішенням Політбюро Клайман за два дні випровадять з СРСР. Начебто за наклепи на владу країни.

«Радянський геноцид в Україні»

До 20-х роковин Великого Голоду в Україні − в 1953 році − правник Рафал Лемкін виголошує в Нью-Йорку доповідь «Радянський геноцид в Україні». Його слухає аудиторія в 3 тисячі людей.

Сам термін геноцид ввів до юридичної термінології якраз Лемкін, випускник Львівського університету іменя Яна Казимира (тепер це ЛНУ ім. Франка авт.). Він знає, про що говорить, далеко не теоретично: під час Голокосту Лемкін втратив пів сотні родичів. З численної родини вижити вдалося лише його брату з родиною. На Нюрнберзькому процесі він був радником Верховного суду США.

«Це не просто масове вбивство. Це – геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації. Якщо радянська програма досягне успіху, якщо інтеліґенцію, священників і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її об‘єднавчі ідеї, що прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто, зробили її нацією, а не просто населенням.

Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самої суті совєтизму…

Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – вони відмінні. Попри залежність від Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть» – пояснює світові Лемкін.

Верховна Рада України ухвалить Закон про Голодомор 32-33 років в Україні аж в 2006 році.

Джерела:

Енн Епплбом. Червоний голод. Війна Сталіна проти України. К. 2018.
Ґарет Джонс. Ціна правди. К. 2019.
Мірослав Влеклий. Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала. Л. 2020.
Філіп Сендс. Східно-західна вулиця. Повернення до Львова. Л. 2016.
Tell the Kremlin we are starving; we have no bread!.  Rhea Clyman’s 1932 Odyssey through the “Famine Lands” of Ukraine. HREC

Автор статті: Ірина Небесна
Теги: