Публікації
14:07
27 Квітня
2951

«Прокидайтеся, почалася війна»: як Аня з Києва опинилася у Тернополі

Публікації

За даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців, станом на середину квітня в Україні близько 7,1 млн людей покинули свої домівки в областях, де тривали бойові дії та переїхали в ніші регіони. Ще приблизно 5 млн залишили територію країни. За кожною з цих цифр – окремі люди та їхні родини. Хтось сподівався перечекати перші тижні за містом, а в результаті потрапив на тимчасово окуповану територію, хтось – поїхав у західні області, хтось – за кордон.

Ось одна з мільйонів історій, яка тепер буде частиною історії нашої країни. 

Аня К.

(Київ — Тернопіль — Київ)

Увечері напередодні війни ми з хлопцем лежали на дивані, дивилися фільм, планували, як проведемо завтрашній день. Ми живемо недалеко від аеропорту «Київ», тож чули, як літаки безперервно літали туди-сюди. Ми ще жартували: «Мабуть, туристичний сезон розпочинається». Далі спокійно собі заснули, не чекаючи нічого поганого.

Розбудив дзвінок моєї мами з Чернігова о шостій ранку: «Прокидайтеся, почалася війна. У Київ уже прилетіло щонайменше три снаряди». Що на таке відповідати, що робити? Хвилин п’ять ми не могли зрозуміти, як реагувати, безглуздо метушилися квартирою, намагалися зібрати у сумку якісь речі, документи, харчі, безперестанно гортали стрічки соцмереж. Абияк спакувавшись, закинули речі в машину і виїхали житомирською трасою у західному напрямку. Як виявилося, вчасно: невдовзі в одну із сусідніх будівель «прилетіло». А за кілька днів дорога, якою ми встигли вирватися з міста, перетворилася на зону бойових дій.

Вирішили прямувати у Тернопіль – до родичів хлопця, вони погодилися нас прийняти. На трасі вже облаштовували блокпости, а на придорожніх заправках стояли черги машин.

У Тернополі нас зустріла сирена повітряної тривоги. Оскільки тоді ми ще не розуміли, що ті завивання — це далеко не завжди «приліт», стало дуже страшно. Ми перевірили карту сховищ та вибігли з машини до найближчого — на території якоїсь школи чи дитячого садочка. Воно виявилося брудним і задушливим, там уже ховалися купа людей, кричали діти і загалом панувала жахлива атмосфера, тому ми просто повернулися до машини, вирішили пересидіти там. Щойно дали відбій — рушили в село на Львівщині, де мешкали інші родичі: здавалося, в усій Україні вже не залишилось жодного місця, що його можна назвати безпечним, але у віддаленому населеному пункті ситуація видавалася хоч трохи кращою.

У Львівській області ми пробули загалом півтора тижня, впродовж яких упевнилися, що Тернопіль усе-таки відносно тихе і спокійне місто. Вирішили повертатися туди, щоби не сидіти на шиї у рідних. Дорогою шукали квартиру й помітили, що ціни на оренду житла, яке ще можна було знайти, зросли в середньому вдвічі порівняно з довоєнним періодом.

Урешті-решт, нам удалося домовитися з якимись друзями друзів про двокімнатну оселю, і раділи, що платити випало всього десять тисяч на місяць. Деяким приїжджим, наскільки я знаю, довелося викладати більше, якщо вдавалося знайти хоча б якесь помешкання. Знайомі розповідали, що в Тернополі стикалися з проблемами поселення чоловіків, але нас це не зачепило: можливо, через те, що домовлялися все-таки не через невідомих людей.

У місті ми швидко налагодили побут, але постійно відчували своєрідну «ломку» за активним способом життя, що вели до війни. Тому, попри дистанційну роботу, я волонтерила – плела маскувальні сітки разом із іншими приїжджими, висилала до Києва ліки та продукти, яких там бракувало. Але змінити темп життя було складно. Тернопіль «сонніший» за столицю, і хоч це додає затишку та відчуття комфорту в такому собі спільному маленькому домі, для мене, яка звикла постійно «бігти», це було трошки в новинку.

Ми з хлопцем знали, що тут діє ціла низка програм допомоги для вимушених переселенців, але не користувалися пільгами принципово: все-таки хотіли відчувати себе туристами, а не людьми, яких війна вигнала з власної оселі. Й хоч кожна повітряна тривога повертала нас до реальності, думаю, нам це вдавалося. Та й іншим така поміч потрібніша, бо, як не крути, я продовжувала працювати, в той час як багато приїжджих ледве можуть дозволити собі нормально вдягнутися чи купити достатній обсяг продуктів.

Рішення повертатися додому визрівало, відколи ми приїхали у Тернопіль. Тому, щойно російські війська залишили Київщину, ми з хлопцем почали збиратися додому. Дорогою нас спиняли на окремих блокпостах для перевірки документів, але в цілому шлях подолали без пригод. Єдине – не на кожній заправці можна було придбати пальне.

Наразі у Києві немає активних бойових дій, але є відчуття війни, оця постійна напруга в повітрі, від якої не сховаєшся. Сирена досі наганяє жаху, особливо коли стоїш, наприклад, у заторі чи опиняєшся заскоченою зненацька посеред вулиці. Думаю, по завершенні цього жахіття я буду довго оговтуватися.

Попри постійну небезпеку, що поки не залишила нашого міста, я рада знову бути в Києві. Один із головних планів на завершення війни — відвідати Тернопіль знову.

Автор: Богдан Ковальчук