Публікації
13:36
25 Квітня
2591

«Над головою ходили російські солдати»: історія Юлії з Чернігова, яка думала перебути війну у селі

Публікації

За даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців, станом на середину квітня в Україні близько 7,1 млн людей покинули свої домівки в областях, де тривали бойові дії та переїхали в ніші регіони. Ще приблизно 5 млн залишили територію країни. За кожною з цих цифр – окремі люди та їхні родини. Хтось сподівався перечекати перші тижні за містом, а в результаті потрапив на тимчасово окуповану територію, хтось – поїхав у західні області, хтось – за кордон.

Ось одна з мільйонів історій, яка тепер буде частиною історії нашої країни. 

Юлія М.

(Чернігів — Чернігівська область — Київ)

Батьки поїхали в село під Черніговом відразу, коли стало зрозуміло, що почалася війна. Ми з чоловіком вирішили залишилися в місті, бо потрібно було ходити на роботу, вигулювати собак, та й ніхто не думав, що все зайде аж так далеко.

Перша доба війни була як в тумані: шок, розпач. Але разом з тим ми намагалися жити звично. Роботу та хатні обов’язки ніхто не скасовував. Я телефонувала до батьків і раділа, почувши зі слухавки батькове «Все гаразд» або мамине «У нас тихо». Тоді мобільний зв’язок у Чернігові та області ще працював, тож ми дзвонили до рідних, здається, разів тридцять за день, не менше. В інтернеті була купа повідомлень, ми з чоловіком постійно їх читали і намагалися хоч щось зрозуміти, але виходило так собі. Повна дезорієнтація та неможливість заспокоїтися — таким був мій перший день війни в Чернігові.

Наступного дня ми знову зідзвонилися з батьками і вирішили все-таки виїхати, щоби бути поруч. Життя в селі здавалося безпечнішим, бо воно далеко від основних доріг. Ближче до вечора ми з чоловіком забрали з квартири найнеобхідніше і разом із двома собаками подалися до моїх батьків. Ішли  через пішохідний міст, який потім підірвали росіяни, полями та стежками. На щастя, село недалеко, тож вечеряли ми вже в хаті разом із батьками.

Наступні півтора тижні минали відносно спокійно. Ми чули вибухи, обстріли, але все це лунало здалека. Інколи спускалися в погріб, але згодом звикли до шуму та лишалися в хаті. Намагалися вести відносно нормальне життя, наскільки це можливо в таких умовах. Дуже заспокоювала близькість рідних: нас загалом шестеро, у нас велика і згуртована родина. Хотілося вірити, що скоро все закінчиться. І ми вірили, підтримували одне одного, як могли.

Усе змінилося 3 березня. Тоді під вечір до хати зайшов тато і сказав, що на в’їзді в село розбили український танк. А 8 числа обстріли значно подужчали й наблизилися, снаряди падали вже зовсім поруч; кілька разів влучали і в наше подвір’я. Дочекавшись затишшя між хвилями обстрілів, ми всією родиною перебігли до сусідського будинку, де підвал був глибшим і більшим. Власники, наші добрі друзі, залишились в Чернігові, а ми знали, де сховані ключі. Ту ніч вдесятьох і з двома собаками перебули в підвалі. Чули, як гримить усе довкола, тож боялися вийти.

Вранці 9 березня обстріли не припинялися, а коли все-таки дещо вщухли, ми почули, як до села в’їжджає техніка. Сусідська хата, в підвалі якої ми ховалися, дрижала від руху важких машин. Ніхто не знав, чи наша це техніка, чи російська, що взагалі відбувається і на що чекати далі.

Десь по обіді у двері хати постукали — раз, другий, третій. Потім ми почули, що двері виламали. До будинку зайшли росіяни. Вони перемовлялися, заносили щось усередину, постійно лаялися. Нас, схованих у підвалі, вони, на щастя, не почули, хоча двері туди також відчинили, але чомусь вниз не полізли.

Добу ми просиділи під землею, доки прямо над нами розквартировувалися російські військові. Коли поруч розпочиналися обстріли, вони лякалися, як і ми, але у погріб так і не спустилися. Весь цей час ми прикривали куртками собак, боячись, що ті загавкають. Ми не спали: як тут заснеш, коли прямо над головою ходять ворожі військові? Наша родина робила все, щоби не видати своєї присутності.

10 березня настав відносний спокій. У якийсь момент нам здалося, що техніка їде геть, та й солдати, здавалося, покинули будинок. Врешті-решт, тато вийшов із підвалу на розвідку, за ним піднялася мама. Але швидко повернулася та спитала: «А темно-зелена форма — це чия?». Стало зрозуміло, що росіяни насправді села не залишили. А батько все не вертався. Згодом ми почули якісь вигуки, автоматні черги. Ми готувалися до найгіршого.

Хвилин за 40 двері підвалу відчинили російські військові та запитали, чи є там люди. Вибору не було, і ми відгукнулися. Нас повиводили надвір, відразу забрали мобільні телефони, а на питання, де подівся батько, віджартовувалися: «Уже печку топит».

З’ясувалося, що татові влаштували допит. Його затягли в якийсь інший погріб, натягували на обличчя то одну, то іншу шапку, щось примотували до тіла, стріляли поруч із ним, обзивали диверсантом. У хаті знайшли чиюсь армійську фотокартку, що тільки погіршило їхні підозри. «Как только ты вылез, начались обстрелы, — звинувачували вони його. — Ты наводчик!». Ставили купу запитань (іноді абсолютно дурні — на зразок: «А что это за овощи у вас на огороде растут?»), намагалися вивідати всі подробиці життя. Хвалити Бога, фізично не знущалися, але тиснули морально, намагалися звинуватити його у співпраці з ЗСУ. Зрештою батька все-таки відпустили й він повернувся до нас.

Російські військові заявили, що наша хата є крайньою в селі, тож тут залишатися небезпечно,але якщо хочемо – можемо нікуди не йти. Ми зібрали нечисленні речі та пішли в центр села – до сестри моєї бабусі.

Наступні три тижні ми не виходили на вулицю взагалі. Максимум — доходили до хвіртки, роздивлялися обстановку. Тільки бабуся іноді ходила до нашої покинутої хати, звідки приносила закрутки, консервацію, різні овочі — тим і харчувалися. Оскільки усі телефони опинилися у росіян, ми не могли довідатися жодних новин, отже постійно губилися в припущеннях, якою є справжня ситуація в країні. Ця невідомість була жахливою, вселяла розпач, та ми постійно підтримували одне одного і сподівалися на краще.

Щовечора російські військові напивалися й ходили селом, шукаючи, до кого причепитися. Ставили людей на коліна, змушували «любить россию», грабували хати, виносячи звідти все, що могло мати бодай якусь цінність. Ми заздалегідь заховали гроші, прикраси та інші цінності, але не встигли сховати братів комп’ютер, котрий окупанти просто розібрали на запчастини. Винесли навіть батькові старі черевики — хтозна, для чого вони їм. Про все це розповідала бабуся після своїх «вилазок» по їжу. Вона намагалася також  поратися по господарству, глядіти кабана, якого зрештою все-таки застрелили і з’їли росіяни. Вони взагалі винищили майже всю худобу в селі, бо з харчами у них, як ми зрозуміли, було важко.

Припинилося жахіття так само раптово, як і розпочалося. 30 березня кудись рушила російська техніка. Згодом вулицями почали ходити місцеві, а не окупанти зі зброєю. Поміж собою говорили, наче скоро в село мають зайти наші військові. Так зрештою і сталося: ввечері прийшла українська армія.

Наступної доби завезли першу гуманітарну допомогу. Приїхав і Чаус (В’ячеслав Чаус, голова Чернігівської обласної військової адміністрації — прим. авт.), почали складати списки людей на евакуацію. Їх вивозили автобусами до безпечнішого населеного пункту,  де частину пересадили в інші автобуси, а решта подалася своїм ходом. Батько мав машину, й ми вп’ятьох та з собаками, бо бабуся залишилась, вирушили до Києва. На щастя, пальне нам не злили, хоча новий комплект інструментів із багажника все-таки забрали.

Першу спокійну ніч у столиці ми провели в приміщенні гімназії «Києво-Могилянський колегіум». На ранок я не могла повірити, що зовсім поруч, у Києві, триває фактично мирне життя: у своїх справах ходять спокійні перехожі, їздять машини, на ринках торгують, магазини відчинені… Здавалося, що все це декорації, мозок відмовлявся вірити.

Коли ми все-таки дорвалися до новин і побачили Бучу, Ірпінь, Бородянку, а згодом довідалися, що на виїзді з нашого села розстріляли чоловіка просто в машині, то зрозуміли, наскільки нам пощастило. Ще в одну хату «прилетіло», там заживо згоріли двоє дітей і двоє дорослих. Лихо було зовсім поруч.

Зараз ми тимчасово живемо у столиці, проте вже найближчими днями плануємо їхати до Чернігова. Можливо, зарано, але хочеться додому. Час повертатися до повсякденних справ, налагоджувати побут, поновлюватися на роботі та загалом жити. Жити кожним моментом — адже «завтра» може просто не настати.

Автор: Богдан Ковальчук