Сама НЕ винна. Чому люди схильні звинувачувати жертв насилля?

«Знаю я таких: спершу самі провокують, а потім жертву з себе вдають», «Поводила б себе нормально, то ніхто б не бив і не ґвалтував», «Вона – з неблагополучної сім’ї, рано чи пізно це і так би сталося», «Ну не міг же він просто так напасти!», – такі й подібні фрази часто можна почути у сторону жертви насильства. І не важливо: чоловік це чи жінка.

На жаль, у нашому суспільстві створився вже своєрідний культ цькування людей, які постраждали від економічної, психологічної чи фізичної тиранії. Мовляв, сам(а) винен/винна. Чому так відбувається і що з цим робити, розповідають тернопільські експерти.

«Чому вона не зачинила двері?»

Поштовхом до написання цього матеріалу став випадок, який трапився наприкінці липня у поїзді «Маріуполь-Київ». У купе до пасажирки Анастасії Лугової, яка їхала додому з неповнолітнім  сином, зайшов невідомий чоловік, лише у нижній білизні. Він жорстоко її побив і намагався зґвалтувати. На щастя, якщо так можна сказати, зважаючи на отримані численні фізичні травми (не кажучи вже про психологічні), жінці вдалось врятуватися від зловмисника.

Анастасія Лугова: до та після нападу

Проте від реакції суспільства на цю подію по тілу пробігає холод. Бо у коментарях в соцмережах у нещасті, що трапилося з Анастасією, звинувачують саму жінку. «Сама винна, бо не зачинила двері купе», – пишуть користувачі.

Не знаю, як вас, але мене такі пояснення-звинувачення насторожують і не на жарт лякають. А ще породжують одне-єдине запитання: чому? Чому суспільство у своїй більшості схильне звинувачувати жертв насилля?

Про це розповідає Ігор Папуша, консультант з психічного здоров‘я, тренер, коуч.

Ігор Папуша

– Я розумію, що вашим читачам, напевне, хочеться почути точну і однозначну відповідь на це запитання. На перший погляд, воно виглядає загадкою чи парадоксом, однак його детально досліджено в психології, зокрема у віктимології, яка вивчає природу насильства і його жертв.

Тут треба розпочати з того, що людське мислення часто є спотвореним. Психологи назвали такі  явища когнітивними деформаціями. Їх сотні. Наприклад, деякі люди, на шляху до своїх цілей схильні мислити за принципом «все або нічого» і, навіть одержавши певний результат, не здатні його належно оцінити і ним скористатися. Або ж схильні ставити знак рівності між відчуттями і фактами – «я відчуваю, що не зможу – значить не зможу».

В більшості такі когнітивні деформації загалом покликані спрощувати нам життя. Вони схожі на вірування, які допомагають знайти швидке рішення, підтримати себе в складній ситуації, пояснити те, що, здавалося б, не піддається поясненню.

Одним із таких спотворень є віра в справедливий світ. Ця віра має численні прояви в народній творчості. Наприклад, у приказках йдеться: «що посієш те й пожнеш», «катюзі буде по заслузі» і так далі.  Це питання детально дослідив соціальний психолог Мелвін Лернер у книзі під однойменною назвою «Віра в справедливий світ. Фундаментальна ілюзія».

Віра в те, що світ є справедливим, має прямий зв’язок з рівнем психологічного благополуччя людини. Іншими словами, той, хто сильніше вірить в те, що світ справедливий, почуває себе більш психологічно благополучним, ніж той, хто в це не вірить, або той, хто вірить в те, що світ є несправедливим.

Отже, бачимо, що є певні бонуси від того, чи віримо ми в справедливість світу, чи ні. Крім того, нам важко було б ставити довгострокові цілі, якби ми не були переконані, що наші зусилля будуть по заслугах винагороджено. Сподіваючись на справедливу винагороду в майбутньому, нам також простіше переносити труднощі чи виклики, які трапляються в нашому житті.

Уявіть, як би нам жилось, якби ми не вірили, що здатні контролювати своє благополучне майбутнє за допомогою добрих вчинків. І зрештою, жити в справедливому світі набагато затишніше і комфортніше, аніж в несправедливому чи нейтральному. Усі ці чинники, як бачимо, потужно підтримують цю віру.

Але в цієї віри є і зворотна сторона. Якщо ми стаємо свідком насильства, то згідно з вірою у справедливий світ, нам важко припустити, що ця подія є простою випадковістю. Якщо хтось постраждав, отже, це заслужено. В цей момент наш розум прагне обґрунтувати цю ідею і пропонує різні ірраціональні тлумачення. Наприклад, те, що жертва сама спровокувала насильника, або те, що жертва є поганою за характером чи своєю природою людиною і тому заслужено терпить покарання.

Усім тим, хто необачно піддається когнітивному спотворенню – вірі в справедливий світ – можна запропонувати зробити мисленнєвий експеримент: явити себе на місці жертви. Вони відразу помітять, що ставляться до себе значно поблажливіше, аніж до реальної жертви, яку щойно засуджували.

Жертва – це жертва

На тому, що у нашому суспільстві побутує культура звинувачення жертви і вона набуває загрозливих форм, наголошує і психологиня Мар’яна Гевко.

Мар’яна Гевко

– Найбільша проблема у тому, що дії кривдника виправдовують навіть не на особистісному рівні, а на загальносуспільному рівні . Суспільство виправдовує кривдників і звинувачує жертву.  Проте, з психологічної точки зору, люди це роблять несвідомо. Таким чином вони просто намагаються захиститися, проектуючи себе на місце жертви. Вони немов говорять собі:  «зі мною такого би точно не трапилося».

За допомогою цього механізму люди створюють ілюзію і захищають себе від травматичної інформації. Наприклад, «якщо закрити двері чи убезпечити себе іншим способом, то можна було б уникнути подібної ситуації, і, відповідно, якщо жінка цього не зробила, то з нею трапилося те, що трапилося. Якби я там була/був, то  такого б не сталося» .

Тобто , з одного боку, це, якщо можна так сказати, нормально для людської психології, але, з іншої сторони, у суспільстві мають  відбуватися дискусії про те, що відповідальність за насилля несе не та людина, яка від нього постраждала, а та, яка його вчинила.  Люди мають розуміти, що насправді ніхто не може все передбачити і наперед спрогнозувати всі ситуації, бо є обставини, які від тебе конкретно не залежать. Питання завжди не в жертві, а у кривднику, і розмови потрібно вести про останнього. Жертву ж потрібно захищати.

Мар’яна Гевко також звертає увагу на те, що засудження і звинувачення зі сторони суспільства наносять жертві насилля ще більших психологічних травм.

– Зазвичай, перше, що відчувають  жертви – це почуття провини. Вони ставлять собі запитання: а якби я не йшла темною вулицею, а якби не одягнула коротке плаття, якби не малювала так яскраво губи чи якби зачинила двері, то, можливо, на мене б не звернули уваги і все було б добре? Такі аргументи можна навести до будь-якої ситуації. Таким чином ти сам чи сама ніби повторно встромляєш ніж у власну ж рану.

Тому жертва насилля потребує нашої підтримки.  Перше, що мають говорити люди – це те, що ти не винна- не винен, і все. Є обставини, у яких ми безсилі, і насправді винними є ті, хто здійснюють насильницькі дії.

***

А уявіть,  якщо б Анастасія не розповіла свою історію на весь інтернет. Не опублікувала моторошні світлини – наслідків знущань. Ми б й далі вдавали, що все добре і все нормально?

Те, що сталось з цією жінкою, – не поодинокий випадок. Він один із тисяч. Деякі ми чули з розповідей близьких і знайомих, деякі відбувалися з нами. Проте більшість бояться розповідати про насилля, яке з ними трапилось.

Але нам не треба чекати, поки держава після подібних гучних випадків ухвалюватиме нові закони чи ратифікуватиме міжнародні конвенції.  Є те, що ми можемо зробити зараз, самостійно. Перш за все, ми маємо стати людьми і навчитись допомагати один одному, простягати руку тим, хто потребує нашої підтримки і вимагати покарання для кривдників.

Бо ніхто «сам не винен».  Ніхто не має права чинити насильство. Навіть, якщо двері відчинені. Навіть, якщо помада занадто яскрава. Навіть, якщо спідниця коротка. Ніхто і ніколи.

Авторка: Світлана Величко

Проект здійснено за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США

 

Теги: