Газети спеціального призначення

Про агітаційну пресу як явище та її локальний аспект “Зміст, об’єм, типографічне оформлення і тираж часопису є найбільш переконуючим мірилом стану духовної і матеріальної культури кожного народу”. Газета “Новий час”, 1933 р., №159.

Зараз досить поширеною є думка, що газети вже мало хто читає, люди майже втратили цю звичку, що преса відживає своє. Але як тоді пояснити появу величезної кількості газетних видань перед виборами? Нащо витрачатися на стотисячні, а то й мільйонні наклади газет, якщо їх ніхто не читає? Це ж гроші тоді на вітер. Українським політикам багато що можна закинути, включно з відсутністю любові до читання, але, переконаний, гроші рахувати вони вміють. Тож, якщо у передвиборчі газети вкладають кошти, — швидше за все, це таки має сенс. Прихильність політиків перед виборами до такого інструменту інформування як газета можна пояснити не лише дієвістю, але й доступністю. Кількість рекламних щитів лімітована, рекламний час на телебаченні також не резиновий, у випадку ж із газетами таких обмежень немає. Тож газета стає такою собі чарівною паличкою, що малою ціною може дарувати чудові результати. Але її магія не вічна. Як і у казці про Попелюшку (газета теж у статусі бідної родички), де опівночі карета перетворюється на гарбуз, так і газета в якийсь момент з ефективного засобу інформування перетворюється на звичайний шматок паперу.

Газетний передоз і парадокс

В силу уже згадуваних переваг, не дивно, що — як окремі кандидати, так і політичні партії — саме пресою намагаються залатати інформаційні прогалини своїх передвиборчих кампаній.  Проблема полягає у тому, що із наближенням виборів політичної преси стає так багато, що навіть при великому бажанні та добрій волі, сприйняти всю, вміщену в ній, інформацію просто неможливо. Тож, відповідно до того, як зростає кількість видань, ефективність цього інформаційного інструменту зменшується.

Тернопільщиною ширилось близько двох десятків передвиборчих видань. Що об’єднує майже всі агітаційні газети, окрім безкоштовного розповсюдження, це те, що їхні назви співпадають з назвами політичних партій чи проектів, які вони представляють: «Аграрна партія», «Громадянська позиція», «Слово Ляшка», «Європейська солідарність», «Українська стратегія», «Сила і честь», «Свобода». Винятки, серед видань, що ми помітили у Тернополі, лише три: «Вечірні вісті» (Тимошенко, «Батьківщина»), «Вільне життя» (Максим Черкашин&Сергій Надал, «Голос»), «Тернопіль вечірній» (Іван Сороколіт, «Сила людей»). Із дюжини видань, що потрапили нам до рук, лише два присвячені виключно кандидатам-мажоритарникам (Іван Сороколіт та Ігор Побер). На бруківці однієї з центральних вулиць Тернополя була помічена також партійна газета «Слуги народу», у соцмережах згадувались принаймні декілька газет на підтримку кандидатів-мажоритарників.

Віра політиків у друковане слово, що з’являється лише під вибори, подібна на звичай відвідувати церкву тільки на великі свята або ж на бажання студента вивчити все в останню ніч перед іспитом. І це, як у першому випадку, так само смішно та, як у другому, неефективно.

Тут напрошується питання: якщо газети, в цілому, залишаються ефективним способом донесення інформації і політики готові вкладати у них чималі суми перед виборами, то чому про ті ж таки друковані ЗМІ забувають між виборами, коли їхній ККД може бути набагато вищий?

Однозначної відповіді на це досить риторичне питання нема і не може бути. Та, можливо, справа у тому, що українські політики інфіковані тією ж хворобою, що і більшість українців — їхній горизонт планування обмежується здебільшого кількома тижнями. За цих обставин нічого дивуватися, що більшість політичних друкованих проектів обмежуються одним єдиним випуском.

Передвиборний “пресовий ажіотаж” робить непогану кількісну пропозицію газет, чого, на жаль, не скажеш про їхню якість. По суті, йдеться про імітацію суспільно-політичного видання, мімікрію під газету, що не виходить за рівень партійного “бойового листка”. Може виникнути питання: чи взагалі можливе адекватне мас-медіа, друковане зокрема, під егідою чи прихильне до якоїсь політичної партії? Так, це можливо. Але тільки у тому випадку, коли інтереси суспільства чи/і держави для них вищі за партійні чи особисті інтереси.

Доречною тут видається ще одна цитата — слова читача однієї з давнішнішніх галицьких газет: “Наша вбога та скупа преса така зовсім не тому, що не може бути інакша у зв’язку з плачевністю ситуації, а тому, що ми не хочемо хотіти, щоб вона була інакша”. (“Новий час”, 1929 р., №29).


Люди і газети

Заполонивши реальний світ, передвиборча преса проникла і у віртуальний також. Знайомі по фейсбуку чи знайомі знайомих, незалежно від географії, переймаються майже одним і тим самим.

Саша Кольцова: «Зрозуміла, що втратила дзен і переживаю за стан справ в країні більше, ніж собі зізнаюсь, коли на пропозицію промоутера “взяти газетку” від однієї з партій миттєво і нецензурно означила напрямок руху цієї політичної сили та її лідера. Соромно, не бути мені більше незворушним ніндзя».

Наталка Доляк: «Мама сама так робить і мені наказала збирати всю друковану продукцію, що її роздають на вулиці від кандидатів в депутати. Для розпалки на дачу. Сказала що не палитиме тільки пороха і облюбованого мажоритарника. І ше каже на гросю рука не піднімається))) …»

У соцмережах можна зустріти думки людей, що перебувають по різні сторони газети.

Любомир Мельничук: «Пані Марія обіцяла мені, що точно не буде загортати в агітаційну продукцію ковбасу і шинку, а уважно прочитає😀».

Газетну повінь, яку спостерігаємо в останні тижні перед виборами — десятки агітаційних видань від партій і кандидатів у поштових скриньках і в розповсюджувачів на вулицях — вдало використав у своїй кампанії один з кандидатів з Івано-Франківська (фото Марічки Юрчак):

Багато, кольорово, беззмістовно

Які ж вони? Усі без виключення газети мають на першій шпальті фото лідера партії чи кандидата, якому присвячене видання. Декілька містять на першій сторінці також блямбу «спец»: спецпроект («Вечірні вісті») чи спецвипуск («Свобода» і «Вільне життя плюс»).

Політики не поскупилися на фарбу — усі газети в кольорі, більшість мають всі сторінки повноколірні. Щодо обсягу, то здебільшого газети мають чотири сторінки, вісім сторінок — лише у трьох виданнях: «Слово Ляшка», «ЄС» і «Тернопіль вечірній» (всюди А3 формат). Декілька видань позиціонують себе як інформаційний бюлетень («Слово Ляшка», «ЄС», «Сила і честь» та «Аграрна партія»), суспільно-політичне видання «Українська стратегія», «Тернопіль вечірній» і «Вільне життя», всеукраїнські газети політичних партій: «Громадянська позиція» та «Свобода». У декількох випадках за останні тижні вийшло по два номери газет: «ЄС», «Українська стратегія», «Тернопіль вечірній» (Іван Сороколіт, «Сила людей») і спецвипуск «Вільного життя» (Черкашин-Надал), решта ж видань мали по одному випуску. Половина газет друкувалися у місцевій друкарні, решта — деінде. Кожна газета містить інформацію про замовника або/і видавця, а от дані про редактора й авторів публікацій є лише в окремих випадках. У цьому плані найбільше виділяються “Тернопіль вечірній” та “Вільне життя” — при основних публікаціях у цих виданнях вказані їхні автори чи джерело походження матеріалу. Водночас [нібито] авторка одного з коментарів, вміщених у газеті «Вільне життя» заявила після виходу видання друком, що таких слів не казала, висловила здивування та обурення, що її фото було опубліковане поряд з коментарем агітаційного змісту, який їй не належить.

Найбільший тираж — 1 млн примірників — у «Європейської солідарності», найменший — спецвипуск «Вільного життя» (Максим Черкашин&Сергій Надал, «Голос») — 10 тисяч. У решти ж видань такі наклади: «Аграрна партія» — 750 тис., «Вечірні вісті» (Юлія Тимошенко, «Батьківщина») – 500 тис., «Громадянська позиція» — 270 тис., «Свобода» — 200 тис., «Українська стратегія» — 100 тис., «Сила і честь» — 70 тис., Іван Сороколіт – 55 тис., «Тернопіль вечірній» (Іван Сороколіт, «Сила людей») — 50 тис., «Голос Ляшка» – 25,5 тис., Ігор Побер — 20 тис.

Зазвичай, реклама в газеті займає якусь визначену частину площі. У виданнях же про яких ведемо мову зараз рекламою, по суті, є майже усі 100% площі. Нерекламні матеріали існують там хіба що для маскування, щоб трохи розбавити рекламно-агітаційний концентрат.

Зауважимо, що хоча б більш-менш цікаво читати-оглядати було «Тернопіль вечірній» («Сила людей»), «Європейську солідарність» та «Українську стратегію». Два останні видання найцікавіше й найякісніше виглядають з точки зору дизайну і верстки. А в «Тернополі вечірньому», напевно, найбільша частка публікацій, не пов’язаних із виборами — займають до 50% газетної площі.

Найоригінальний шрифт використала у своїх агітаційних матеріалах, зокрема й на шпальтах спецвипуску “Вільного життя”, партія “Голос”.

Цікавий, але менш впізнаваний, шрифт застосували у виданні “Українська стратегія”.

Чи не єдиний, хто помітив зміни в українському правописі й це знайшло відображення в деяких текстах його газети — “ініціював створення законопроєкту” — кандидат Ігор Побер.

Найбільш поширеніший формат подачі інформації в агітаційних виданнях — інтерв’ю, коментар, цитата — в основному, кандидатів і лідерів партій, але також і авторитетних людей, які агітують за кандидатів чи/і партії. Поширений хід — спільне фото маловідомого кандидата і більш відомого лідера партії  (місцевого авторитета, політика, співака тощо). За змістом матеріали передвиборчих газет можна згрупувати за категоріями “досягнення” і “обіцянки”, а також “візитівка”, де про маловідомих кандидатів згадано кількома реченнями чи навіть словами.

Кинулось у вічі, що тема війни майже відсутня у передвиборній риториці кандидатів. Як вдалося помітити, російська інтервенція та окупація Криму, в тій чи іншій мірі, згадані лише в “Громадянській позиції”, “Європейській солідарності” та “Українській стратегії”. Ще в кількох виданнях згадувались армія, військові та ветерани.